Руслана ЛЫЖИЧКО: «Ми з Дмитром Гордоном багато в чому подібні — ну хоча би в тому, що любимо бути першими, і, мабуть, саме тому завжди в авангарді»

Дмитра Гордона я люблю як друга, і мені приємно, що до мене в нього такі ж сентименти. Знаєте, про продукти кажуть: «Не зіпсувалися»... Про людей, чиє ніжне й приязне ставлення одне до одного роками не­змінне, гадаю, теж так сказати можна, і ми з Дмитром завжди констатуємо: «Ми не зіпсувалися!». Дай Боже так і надалі!

Коли спілкуємося, це завж­ди відверто і щиро, коли хтось із нас підтримки по­требує, інший готовий допомог­ти. Діма поруч зі мною на двох Майданах стояв, був серед тих, хто надійний «тил» забезпечував, хто гарантовано прикрив би й не кинув у скруті, хто по відношенню до України та її майбутнього таку ж позицію має. Ми взагалі багато в чому подібні — ну хоча би в тому, що любимо бути першими, і, мабуть, саме тому завжди в авангарді: я прагну бути першопрохідцем у музиці, щось нове і досі не­знане там відкривати, а він це в журналіс­тиці робить.

Дружбі нашій (хочете — вірте, хочете — ні) 20 років! — вдуматися лише: всьо­го-навсього на п’ять років за нашу державу «мо­лодша»... Познайомилися у 96-му на фес­тивалі «Слов’янський базар», де я Гран-прі здобула і де Україна ще рівноправним партнером і дуже бажаним гостем була, а питання переможців більш-менш без урахування політичних віянь чи інтересів вирішувалося: добре заспівала, ексклюзивний музичний продукт привезла — гаразд, перше місце тобі, тримай. Дмитро та журналісти «Бульвару Гордона» серед групи підтримки України бу­ли, і з того часу ми товаришуємо.

Я з цікавістю за новими його проектами суспільно-політичного спрямування стежу: вірю в них і вдячна за те, що Дмитро людям очі розкриває — на речі, про які інші ЗМІ часто-густо мовчать. За гострі запитання та об’єктивний підхід до влади, без загравання чи запопадливості. За нетипове, нешаблонне мислення, завдяки якому він за ці 20 років від редактора світського тижневика до opinion-maker доріс — людини, яка суспільну думку формує. За патріотизм, прин­циповість і совість.

Його книжки на окремій полиці у мене вдома стоять, і це улюблене чтиво моєї мами — вона їх звідти бере, гортає, по кілька разів перечитує... Ясна річ, і Діміну програму дивимося, бо його інтерв’ю настільки детальні й вичерпні, що, здається, після Гордона вже нема про що у людини запитати — про все поговорили! Хочеш про того чи іншого персонажа зі сцени, політикуму чи спортивного життя уявлення скласти — інтерв’ю Дмитра подивись або почитай, і «досьє» в голові у тебе складеться.

Для журналіста, як на мене, бути проникливим, вміти розговорити, розкрити співрозмовника — найголовніша професійна риса, але так само важливо при цьому до провокування, пліток і брудних обговорень поза очі не скотитися. Діма цей баланс уміло тримає — принаймні, слів чи навіть інтонації неповаги до когось з його героїв я не чула від нього ніколи. Збігаються їхні погляди на життя чи ні — неважливо: головне, що людину, в якої бере інтерв’ю, Дмитро зрозуміти хоче і показати своїм глядачам і читачам такою, як вона є, а вони вже самі хай вирішують, як сприймати її і чи сприймати взагалі...

Я під час нашої розмови відпочила. Іноді спілкуєшся з журналістом — і зрозуміти не можеш: доброзичливий він чи ні, намагаєшся уявити, що ж в результаті буде, але ніякого уявлення, як у грі на рулетці. Або ти пан, або пропав, бо розпинався не там і не перед тим, а тут — просто розмова приятелів, які один одному довіряють, і, думаю, не остання. Ми з Дімою ще поговоримо — нам є про що...

Кажуть, це моє інтерв’ю гострим було: не знаю — аж занадто таким я його не вважаю. Треба було ще гостріше, ще прямолінійніше висловлюватися — особливо про тих, хто в країні до керма став, адже ким вони два роки тому були і ким тепер почуваються, як одесити кажуть, «две большие разницы». Прекрасно розуміючи, що народу не до них, оскільки загроза є ззовні, вони безкарні тепер — господарі життя, які нікому не звітують і за потрібне це не вважають. Між тим ми й досі чіткого плану не маємо — куди йдемо, якими кроками, по яких сходах... Я навіть стратегію чи ідеологію на увазі не маю — це більш складні речі, але хай би хоча б щось люди почули: оце — раз, оце — два, а оте — три! На жаль, ніхто з ними не розмовляє — як і Янукович не розмовляв...

Українці виснажені, знекровлені, щодня своїх синів та братів втрачають — кращі з кращих гинуть! Павло Шеремет — в центрі Києва, серед білого дня. Василь Сліпак, із яким ми в один час у Львівській консерваторії навчалися, — в зоні так званої АТО в часи так званого перемир’я.

Знаєте, от про Васю мені б додати хотілося — в першу чергу, для тих, хто всього трагізму, всієї важкості і непоправності цієї втрати не розуміє: може, хоч тут прочитають... Василь такий геніальний був, що під час навчання сумнівів у тому, що блискучу кар’єру він зробить, не мав ні­хто. Йому заздрили, ним захоплювались, у нього закохувались — контртенор і баритон водночас, красень, унікальна манера, величезне майбутнє, пропозиції звідусіль, і тут війна, і із Франції, де давно вже все склалося, він туди їде — і гине.

За кого? За тих, кого від корита державного за задні ноги не відтягнеш? Хто досі за старими схемами живе, а як тільки хтось ці схеми зламати чи бодай поворушити намагається, на вовчі укуси корумпованої зграї наражається? Чи вони і їхні діти, які з нічних клубів не вилазять, про Васю Сліпака чули — за його життя, не з сюжетів у новинах про його загибель? Чи зрозуміють бодай колись, що за Україну гинули й гинуть ті, хто більш за все гідний був жити?

Дорогий читачу, якщо ти вже взяв книгу Дмитра Гор­дона до рук, дуже тебе прошу: ані цю передмову, ані моє інтерв’ю як демагогію, як «говорили-балакали» за чаєм не сприймай — це ще одна спроба донести до тебе й до інших, таких, як ти, що всі ми разом і кожен окремо за свою країну відповідальні. На політиків, як бачиш, знову надії мало — сподіватися лише на себе треба, аби наступного разу, якщо, не дай Боже, ще чорніший настане час, ми всі монолітом були, міцною стіною, єдиною нацією і одне за одного й за свою землю стояли так, щоб жоден ворог не міг крізь наші лави прорватися. Ані на схід, ані на захід, ані будь-куди ще!

Ми таке собі лоскотання нервів любимо — читати й про себе відмічати: «Ой, як круто вона сказала! Ой, як гост­ро!», та суть же не в тому, круто, влучно чи гостро, — головне, аби вчасно, а ти, читачу, аби вчасно мене почув...